Вівторок
19.03.2024
05:55
Вітаю Вас Гість
RSS
 
Сайт вчителя історії Голуб Катерини Олександрівни
Головна Реєстрація Вхід
Конфереція »
Меню сайту

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Крути! Крути! – смолоскип в майбутнє

Конференція старшокласників

 

Жертовний хрест під Крутами стоїть,

Людською пам'яттю приречений стояти.

Холодний вітер з верховіть цілує хрест,

Як сина мати.

Це поле обробляв сівач, щоб колосилось буйне жито,

Тепер на нім трагедії печать,

Це поле ясно кровію полите.

Тут України юні свята

За Україну полягла в страшну годину,

Тут розпинали не Христа,

Тут вбили юну Україну.

Тут юних 300 полягло

За честь, за волю, Україну,

Щоб вільно, радісно жилось

На цій землі онуку й сину.

На грані двох тисячоліть

Чорніє Хрест у білім полі,

Тут вмита кров’ю наша Воля

Для нас усіх хрестом стоїть.

                                   В. Криволап

План

    1.Вступ. 

     2. Початок трагедії.

     3. 29 січня 1918 року.

     4. Пам'ять про Крути.

   

 

Вч. Історія знає багато жертв в імя ідеї, але аналогічної Крутам не було. В часи хрестових походів відвойовувати Єрусалим ішли охоплені ентузіазмом діти. Вони гинули зі світлою вірою в Царство небесне і вічне життя. Билися до загину впевнені в своїй перемозі юнаки Греції і Риму.

А що було у нас, під Крутами? Хто були ті юні завзятці? Чи вірили вони в свої сили? Чого прагнули гімназисти 6-8 класів і молоді студенти, що не визнавали війни і смертної кари, засуджували будь-яке насильство, а тим паче – вбивство?

Коли вдарив останній час молодої України, вони – кілька сотень юнаків – пішли проти 13 000 більшовиків. І полягли...

Сьогодні ми в День памяті героїв Крут спробуємо розібратися з тим, що ж відбулося в цей день 97 років тому.

 

1-й уч. Неоголошена війна Радянської Росії проти УНР розпочалася в половині грудня 1917 року, а з проголошенням Четвертим універсалом незалежності України Центральною Радою УНР, 22 січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. «Маніфестом до українського народу» Володимир Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, — та що більшовики передбачали поширення революції і на терени України. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в половині грудня надходила військова і інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під командуванням Антонова-Овсієнка 20 тисяч більшовицьких загонів прямували на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Незважаючи на те, що загін названо Східним фронтом, він складався із більш шести тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту.

В кінці грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією по здобуттю столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна по залізниці Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

Тим часом із майже 300 000 війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще літом 1917 до січня 1918 кількість військ вірних УНР зменшилася до близько 15 000 чоловік по всій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їх стомленість війною — а передусім на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР. Іншою загрозою для УНР, до речі, була велика кількість більшовицьких прихильників по країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі бою під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і більшовицьке повстання на заводі “Арсенал”, яке було успішно придушено. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради осталась патріотично настроєна студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист столиці України.

Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»: «…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли»… 

2-й уч. У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами — а вже 5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету Святого Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студентства.

Звернення до «До українського студентства»: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-“большевицька” грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…"

Всупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія Омельченка. Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач з середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло повідомлення від цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти наступаючих більшовицьких загонів, — а вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидко сформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. На додаток, вже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва. Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 р. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня в складі вже наявного там загону почала риття окопів і спорудження земляних укріплень.

3-й уч. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь був поділений на чотири чоти (взводи) по 28-30 чол. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

Наступного ранку 29 січня 1918 р., близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил наступаючого ворога та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лещенка, якою також стримували наступ більшовиків. Втрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь по українських позиціях. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл обороняючих з тилу.

Тим часом, за свідченням очевидців, у студентів та юнкерів почали кінчатися набої і скінчилися снаряди для гармати. Наступаючі загони більшовиків почали обходити позиції обороняючих з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який їх чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі “Арсенал”, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.

Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня понесла втрати, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Росіяни, або не хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.

Коли близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 чоловік). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов втратив рівновагу, коли дізнався, що втрати склали не менше 300 чоловік. Щоби якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців з 27 студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Пипський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна» і всі інші студенти підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

4-й уч. Існувало багато версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Останні розвідки доводять, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацього кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Вже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 27 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним. Протягом десятиліть існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих — від декількох до декількох сотень. Наприклад Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам'яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, хто був похований на Аскольдовій могилі:

Сотник Андрій Омельченко

Володимир Шульгин

Лука Дмитренко

Микола Лизогуб

Олександр Попович

Андріїв

Божко-Божинський

Ізидор Курик

Олександр Шерстюк

Головощук

Чижів

Кирик

Андрій Соколовський

Микола Корпан

М.Ганькевич

Євген Тарнавський

Гнаткевич

Пипський

Довгий час історія подій під Крутами залишалася поза увагою офіційної історіографії СРСР і обростала міфами і вигадками з обох сторін. Починаючи від твердження Муравйова, що він два дні відважно бився під Крутами проти відбірних військ УНР під проводом Петлюри, до збільшення кількості загиблих до 500 чоловік (або навіть до тисячі в деяких українських емігрантських колах). Насправді Муравйову знадобилося два дні, щоби відремонтувати залізницю і зорганізувати свої сили. Щодо точної кількості загиблих, то офіційного підтвердження їх кількості ще й досі немає — за свідченням учасників подій ймовірно вбито було близько 250—300 осіб з українського боку, але відомі імена тільки тих, що потрапили в полон і були поховані на Аскольдовій могилі в Києві.

5-й уч. З уже опублікованих спогадів і досліджень нам відомо, що учасниками битви під Крутами були і вихідці з Черкащини. Серед них: Петро Дяченко з Монастирища, Валентин Отамановський із с.Яблунівка черкаського повіту, Олександр Попович із Золотоніського повіту та Іван Шарий із с.Вереміївка Золотоніського повіту. Ось короткі відомості про них.

Петро Дяченко – учень старших класів Київської Кирило-Мефодіївської гімназії.

Валентин Отамановський – громадсько-політичний діяч, історик, краєзнавець, перекладач. Народився 14 лютого 1893 року в с.Яблунівка Черкаського повіту. Навчався в Києві у Політехнічному інституті, а потім на юридичному факультеті університету Святого Володимира. Один із засновників Української центральної Ради. В травні 1918 року виїхав до Відня. У 1920 році повернувся в Україну. Працював завідувачем Вінницької філії Всенародної бібліотеки України при Всеукраїнській Академії наук. У 1929 році заарештований у справі “Спілки визволення України” і засуджений на п¢ятирічний термін. Після звільнення, у серпні 1936 року, оселився в Ленінграді, де викладав в університеті. З 1958 року жив у Харкові. Викладав у медінституті. Помер у 1964 році.

Олександр (Олелько) Попович – студент Київського політехнічного інституту, один з організаторів Студентського куреня. Народився у 1896 році. Навчався у Золотоніській гімназії. Товаришував з Іваном Шарим. Активний учасник громадсько-політичного життя. У битві під Крутами потрапив у полон і після жорстоких знущань був страчений. Похований на Аскольдовій могилі.

Іван Шарий – студент університету Святого Володимира. Активний член “Студентської громади”, співробітник УЦР та уряду УНР. Народився Іван Ількович 25 лютого 1894 року в с.Вереміївка Золотоніського повіту. Автор перших спогадів про Крутянську трагедію, опублікованих у квітні 1918 року. Після першої світової війни вчителював у рідному селі. У 1920-1923 роках діяв у підпіллі. Був керівником одного з повстанських загонів Холодного Яру під іменем Іван Чорний. Пізніше перебрався до Києва, де займався науковою роботою. У 1929 році заарештований, а в лютому 1930 року розстріляний за антирадянську діяльність.

Не так давно стало відоме ще одне ім¢я нашого земляка-учасника битви під Крутами. Учителька історії Петропавловської середньої школи Городищенського району Вікторія Олександрівна Бабич, вивчаючи історію села, дізналася про родинну таємницю сім'ї Варвари Гриненко. Дядько Варвари Андріївни Юхим Демидович Тригуб, рідний брат її батька, загинув у бою під Крутами. За радянських часів про це не згадували, боялися за родину, бо всю сім'ю оголосили б ворогами народу. Тим більше, що рідний брат Варвари Григорій був інженером-випробувачем на космодромі Байконур. Знайшлася і реліквія – фото героя, яке довгий час було схованим від лихого ока.

6-й уч. В радянські часи полеглі в Крутах кваліфікувалися як зрадники чи просто замовчувалися. Студентські могили з Аскольдової гори забрали і спочатку розбили на тому місці парк. Пізніше, після Другої світової війни тут поховали радянських воїнів, полеглих при визволенні Києва. З часу подій вперше про увічнення пам'яті студентів згадали в 1990-х рр., коли Народний Рух України встановив тут дерев'яний хрест.

Від того часу були плани звести більший, постійний монумент у самих Крутах. Тільки 2000 року архітектор Володимир Павленко серйозно почав займатися проектуванням пам'ятника. 2006 року Меморіал пам'яті героїв Крут на залізничній станції Крути нарешті відкрили за участі Президента Віктора Ющенка. Автор меморіалу, Анатолій Гайдамака, представив пам'ятник як насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Червона колона мала нагадувати про подібні колони Київського Університету, звідки були більшість студентів під Крутами. Біля підніжжя пагорба побудована капличка, а поруч із пам'ятником викопане озеро у формі хреста. Тодішній Президент України Віктор Ющенко звернувся до Київського міського голови та депутатів Київради з ініціативою увіковічнити пам'ять героїв Крут у назвах проспектів, площ, вулиць, парків, скверів, станцій Київського метрополітену.

Пам'ятник Героям Крут був понівечений вандалами у ніч на 21 травня 2007 року, але ретельно поновлений.

 

 7-й уч. «Пам'яті тридцяти»

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів-українців,

Славних молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука?

Квітне сонце, — грає вітер

І Дніпро-ріка...  На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай!

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих.

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх.

Павло Тичина, 1918 рік .

Вч. 97 років тому 300 “мучнів українських” пішли в безсмертя. Юнаки-герої показали приклад мужності, відданості і незборимості духу. Герої не вмирають, вони живуть у пам’яті і справах наступних поколінь. Сьогодні в цьому залі ми зібралися, щоб пом’янути полеглих героїв Крут. Тож давайте вшануємо їхню пам’ять хвилиною мовчання.

Хвилина мовчання

Дорогі діти! Будьте патріотами, любіть свою багатостраждальну матір-Україну. Будьте гідними ваших славетних ровесників, яких розстрілювали за те, що вони любили свою батьківщину. Нехай пам’ять про героїв Крут буде вічною. І нехай їхня смерть буде для всіх нас прикладом, як треба любити свою Батьківщину.

 

 

 

 

 

 

Вхід на сайт

Пошук

Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Архів записів

Друзі сайту
  • Create a free website
  • uCoz Community
  • uCoz Textbook
  • Video Tutorials
  • Official Templates Store
  • Best Websites Examples