Година
Пам’яті
„В пам’ять
про скорботний тридцять третій… ”
Пам'яті мільйонів
українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного
сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 роках, пам'яті тисяч українських сіл і
хуторів, які зникли з поверхні землі після найбільшої трагедії ХХ століття,
присвячується.
Музика
В. 23 листопада в нашій державі буде відзначатися День
пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. Народ України схиляє голову
перед трагічною сторінкою свого життя. 1932 рік... тридцять... чорний рік. Прах
семи з половиною мільйонів стукає в наші серця. Їх ніхто не судив, отже, ніхто
не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників і довговічних
боржників.
1-й уч. Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками.
Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.
Помічаю: не замки – твердині, не
храми –
Скам’янілий чорнозем – потріскані
стіни плачу.
Піднялись, озиваються в
десятиліттях
З далини, аж немов з кам’яної
гори
Надійшли. Придивляюсь: "Вкраїна.
ХХ століття”
І не рік, а криваве клеймо:
"Тридцять три”...
Запалює свічку
2-й уч. Цей стражденний 1933-й... Україну, одну з найродючіших і
найблагородніших земель, огорнули чорні крила голоду, сліз, страждань... Досі
не віриться, що в Україні раптово зник хліб і люди за лишилися без зернини. І
це в урожайний 1932-й рік.
3-й уч. Українська нестерпна сюїта...
А навколо – одна сон-трава
Умирати почали у квітні,
Коли всюди – все ожива.
Ні живої води...
Ні порому,
Що єднає життя на порі,
Чи ж то легко смеркать молодому
На ранковій веселій зорі?!
Вже і проліски, і блавати...
Ще би трохи – і сад зацвів!
Як було тим очам закриватись
Під лункий солов’їний спів?!
4-й уч. Пухли старі та малі, вмирали роди та села. Смерть чигала
на шляхах, на полі, в хатах. Здавалося, її кістлява рука вдень і вночі не
випускає своєї кривавої коси.
5-й уч. У той рік заніміли зозулі,
Накувувши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кирзаки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік,
Без труни, загорнувши в ряднину…
А на ранок – помер чоловік.
У той рік і гілля, і коріння –
Все трощив буревій навкруги…
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорботна німа край могил.
6-й уч. Про байдужість режиму до людських страждань свідчить ряд
заходів, проведених владою у ці роки. Кожні два тижні бригади активістів робили
по дворах обшуки. У селян забирали навіть картоплю, горох, буряки.
7-й уч. Обдирали селян, наче липку.
Мав коня – то вже був з куркулів.
Супротивних – в Сибір, там, крізь
шибку
Скільки глянеш – дроти таборів.
В таборах той, хто землю леліяв,
У буремені відстояв грудьми.
„Вождь великий” всю тундру засіяв
з України моєї кістьми.
8-й уч. Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Вони
виявилися найменш захищеними. За переписом населення 1926 року, дітей віком до
4-х років виявилося 16 %, тобто у голодний 33-й їм мало б виповнитися по 10
років. Та не судилося...
9-й уч. Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба.
І не ріжте ні брата мого, ні
сестру,
Бо не впустить нас Бозя до неба.
А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні в садочку мене
І лягайте самі коло мене.
Забринить понад нами бджола
золота,
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом наші чола і
уста,
І росою вмиватиме очі.
10-й уч. Щоб не дивитися на муки своїх дітей, матері прискорювали
гіркий кінець. Натопивши маковинням хату, закрила ляду мати. І на ранок усі
діти були мертві.
А скільки людей закінчили своє
життя самогубством. Майже завжди повішенням. Деякі божеволіли. А були й такі,
що різали та варили трупи, а ще й такі, що вбивали власних дітей і варили їх.
11-й уч. ... То був страшний навмисний злочин,
Такого ще земля не знала,
Закрили Україні очі
І душу міцно зав’язали.
Сліпу пустили старцювати...
Луна ще й досі в оболонях,
Здичавіла вкраїнська хата,
На березі своїх агоній,
Глуху заставили мовчати.
А то би світ втопивсь в Славуті!
Як божевільна їла мати
Свою дитиноньку майбутню.
Замліли навіть поторочі
І відвернулись голіафи.
То був такий державний злочин –
Здригнулась навіть мертва кафа.
Мерцями всіялося поле.
Ні хрестика і ні могили.
То був страшний навмисний
голод...
Чи, Боже, й ти вже був безсилий?
12-й уч. Розкидані їхні кісточки були скрізь – і по бур’янах, і по
дорогах, і в полі.
Ні труни, ні хрестів і ні тризни!
Прямо в яму.
На віки віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни.
І її затамований гнів.
Ні віночка, ні навіть барвінку...
Наче падалиць – під вітрюган!
То причастя твоє, українко,
Українцю, то твій талісман.
...А мої дочки та й по куточках
стогнуть і досі.
Биті і босі.
А мої дочки – вічнії вдови.
Їхня родина – доля тернова.
Гей, Україно...
Де ж українці?
Мати чекає вісті од сина.
Гей, українці, де ж Україна?!
Уч. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати
світити, земля – перевернутися від того, що було на землі. Але світ не
розколовся. Земля обертається, як і раніше, а ми ходимо по землі зі своїми
тривогами і надіями. Тож давайте сьогодні, хоч і з запізненням, пом’янемо
хвилиною мовчання мільйони тих людей, які стали жертвами небаченого в історії
українського народу страшного голодомору.
Хвилина мовчання
13-й уч. Час пройшов, проминули літа,
Вже зітерлись у пам’яті нашій
Тих жахливих часів гіркота
І обличчя від голоду павших.
Хай стоїть на могилі цій хрест,
А на душах хай крига скресає,
Хоч один відпоки на сто верст,
Хай на ньому свіча не згасає.
Мільйони людей, які загинули у 1933 році
голодною смертю, не могли безслідно розчинитися у часі і просторі. Про них
пам’ятають ті, хто вижив, їхні діти та онуки.
13-й уч. За днями дні мина повільно рік,
За днями дні – і другого немає.
Нехай же лихо наше проминає
І в світі не повториться вовік.
Уч. Давайте закінчимо нашу Годину Пам’яті словами молитви за
убієнних голодом
Повторюйте за мною.
Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Прости,
народе Божий! Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не
справляли, поминальних свічок не світили. Господи! Страждання, муки й горе мого
народу до всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу
сущого відведи. Нині, прісно і навіки віків відведи! Амінь.