«Економічне диво» – процес швидкого відродження та бурхливого економічного піднесення в державі, коли щорічний приріст виробництва продукції перевищує 10% на рік. В 50-ті рр. ХХ ст. було характерним для ФРН, Італії, Японії, СРСР. «Батько» німецького «економічного дива» – Людвіг Ерхард, професор економіки, міністр економіки всіх кабінетів К.Аденауера, автор теорії «соціального ринкового господарства», що стала основою економічної політики західнонімецьких урядів на довгі роки. Британське «економічне диво» відбулося пізніше, ніж у Німеччині. Його пов¢язують із політикою «тетчеризму» у 80-х рр. ХХ ст. Суттєвими факторами «економічного дива» є створення пільгових умов для розвитку приватного підприємництва, використання досягнень науково-технічної революції та залучення іноземних інвестицій.

ЄС (Європейський Союз) – економічне і політичне об’єднання європейських країн, утворене в 1993 р. відповідно до Маастрихтського договору 1992 р. на базі Європейського співтовариства. Європейський союз об’єднав 12 країн: Бельгію, Велику Британію, Німеччину, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Францію. У 1994 р. підписані угоди про вступ до ЄС Австрії, Норвегії, Фінляндії та Швеції. 1 травня 2004 р. до ЄС були прийняті Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Кіпр та Мальта. 1 січня 2007 р. ЄС поповнився двома новими членами – Болгарією та Румунією, і тепер до нього входять 27 країн. Мета ЄС – проведення єдиної політики у відносинах з іншими країнами, створення європейської валютної системи, єдиного внутрішнього ринку. Встановлюється єдине європейське громадянство. Створюється європейський валютний інститут і Європейський центральний банк, у 1999 р. введена єдина валюта – євро (крім Великої Британії, Данії), здійснюється єдина грошово-кредитна політика. На порядку денному – схвалення спільної конституції ЄС і адаптація нових держав-членів до спільного функціонування і розвитку в рамках спільного загальноєвропейського простору. Центр – м.Брюссель (Бельгія).

Лейборизм (від англ. labor - праця) – ідеологія та політика робітничих партій деяких країн (Великої Британії, Австралії, Нової Зеландії та ін.), які ґрунтуються на прагненні до гармонізації (злагодженості, взаємної відповідності) соціальних інтересів певних груп суспільства. У Великій Британії членами лейбористської партії (заснована у 1900 р., до 1906 р. називалася Комітетом робітничого представництва, після Другої світової війни була при владі в 1945-1951 рр., 1964-1970 рр., 1974-1979 рр. та з 1997 р. по даний час) автоматично стають члени професійних спілок, якщо вони сплачують членські внески. Лейбористська партія Великої Британії проголосила своєю метою «демократичний соціалізм», який може бути розбудований шляхом державного втручання в економіку та соціального реформування. Але в кінці ХХ ст. в партії посилився вплив ліберальних ідей.

Маастрихтський договір – Договір між 12 країнами Європейського економічного співтовариства про створення Європейського Союзу (ЄС), підписаний у м.Маастрихт (Нідерланди) 7 лютого 1992 р. Маастрихтський договір передбачав створення політичного, економічного й валютного союзу (т.зв. «Європа без кордонів»), завершення формування єдиного внутрішнього ринку – усунення всіх перешкод на шляху вільного пересування товарів, послуг, капіталів і людей. Країни ЄС зобов’язалися проводити спільний курс у сфері зовнішньої політики і безпеки, основних напрямів внутрішньої економічної політики, координувати політику з питань охорони навколишнього середовища, боротьби із злочинністю, у сфері юстиції тощо.

Мафія (італ. (сицил.) maf(f)ia - свавілля, самоправство; таємна злочинна організація) – таємна централізована злочинно-терористична організація. Уперше виникла наприкінці ХVІІІ ст. на о. Сицилія (Італія) для боротьби проти сваволі поміщиків. Згодом до мафії влилося багато декласованих елементів, і вона перетворилася на бандитську організацію. На поч. ХХ ст. назву «мафія» перебрали на себе деякі гангстерські організації в США. Тепер – це специфічна система соціальних відносин, яка проявляється у стійкому існуванні й широкому розгалуженні таємної структури, що вдається до методів економічного примусу, насильства, терору та вбивств. Найвідомішими у світі мафіями є італійська (неаполітанська) «Камора», американська «Коза ностра», японська «Якудза», сінгапурська «Тріада» та колумбійський «Картель». Розрізняють мафію класичну (стару) й сучасну (нову). Класична мафія ґрунтувалася на родинних зв¢язках (її основу становили «сім¢ї»), безумовному підпорядкуванні членів мафії її главі, на круговій поруці, поділі територій впливу. Мафія виробила своєрідну систему «справедливості», засновану на складному моральному кодексі – омерті. Суть її полягає у відмові від апеляції до офіційної влади та в ухилянні від співробітництва з владою при розслідуванні будь-яких злочинів. У 1920-х рр. фашистський режим Б.Муссоліні шляхом масових арештів та засудження тисяч мафіозі до тривалих строків ув¢язнення майже знищив мафію, проте після Другої світової війни вона відновила свою діяльність. Центр мафії перемістився із сільської місцевості до головного міста Сицилії – Палермо, де вона почала контролювати промисловість, транспорт, будівництво та банківську систему, а в кінці 70-х рр. – здійснювати контрабанду героїну до США.  Із середини ХХ ст. мафія активно залучається до політичних процесів: окремі політичні діячі використовують її в передвиборних кампаніях для залякування своїх конкурентів, їх фізичного знищення, боротьби зі страйкуючими робітниками, впливу на профспілку. У 60-х рр. ХХ ст. на зміну класичній прийшла сучасна мафія з її високоорганізованими формами. Основними сферами її діяльності стали наркобізнес, викрадення автомашин, людей, професійна проституція, фінансові махінації, торгівля зброєю, «відмивання» коштів, одержаних злочинним шляхом, тощо. Про масштаби діяльності мафії в Італії свідчать такі дані. У 1990 р. обіг грошових коштів, придбаних злочинним шляхом, за оцінкою Центрального статистичного інституту Італії, становив близько 21,5-24 млрд. доларів. Щонайменше половина цієї суми припадала на організовану злочинність. Частка сицилійської мафії складала 1/3-1/2 названої суми. Особливо масштабну шахрайську діяльність мафія розгорнула після зняття митних бар’єрів в рамках ЄС (після 1 січня 1993 р.). Проблема посилення боротьби з мафією лишається актуальною для багатьох країн Європи і понині.

Монетаризм – економічна теорія і практична концепція економічного управління державою, згідно якої визначальним чинником формування господарської кон’юнктури є кількість грошей в обігу і зв’язок між грошовою масою і товарною. Монетаристи розглядають в якості головних способів впливу на економіку регулювання емісії, валютний курс національної грошової одиниці, кредитний процент, податкові ставки та митні тарифи. Монетаристська теорія, на чолі якої стояв Мілтон Фрідман, виникла в США в середині 1950-х рр. Широкого розповсюдження монетаризм одержав в 1970-ті рр., коли він використовувався урядовими органами для боротьби із стагфляцією і виявився теоретичною основою для державних програм грошово-кредитного регулювання економіки. Застосування на практиці монетаристських ідей урядами Великої Британії, США, ФРН й інших країн хоча і сприяло уповільненню інфляційних процесів, але підсилило розвиток кризових явищ в економіці та стимулювало зростання безробіття в цих країнах.

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.  Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929-1933 pp. XX ст. Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму: обстоювання ідей природного порядку та природних прав; заперечення будь-якого розширення державного втручання; захист конкурентних принципів господарювання; обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва; розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади; підтримка політики вільної торгівлі. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін «ліберальний інтервенціонізм», під яким розумів державне "втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку".

План Маршалла – економічна програма допомоги країнам Європи для «відновлення і розвитку», запропонована 5 червня 1947 року Держсекретарем США Джорджем Маршаллом (1880-1959). Суть плану полягала в підтримці слабких європейських економік, створенні умов для їх відродження, швидкого розвитку внутрішньоєвропейської торгівлі, активізації найбільш ефективних виробничих потужностей для досягнення прискореного випуску продукції шляхом міжгалузевої кооперації, зміцнення національних валют і відновлення довіри до них. План Маршалла передбачав виділення на визначених умовах позик і кредитів. Він почав діяти у квітні 1948 р. Американську пропозицію прийняли 16 європейських країн (Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Норвегія, Данія, Швеція, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина, Нідерланди, Люксембург), які в липні 1947 р. уклали конвенцію про створення спеціальної Організації європейського економічного співробітництва (з 1961 р. – Організація економічного співробітництва і розвитку). У березні 1948 р. до плану Маршалла було включено Західну Німеччину. У доповіді, представленій «комітетом 16», сума запрошених американських кредитів становила 29-30 млрд. доларів на 4 роки (1948-1951). Після розгляду доповіді у спеціально створених президентом США комітетах, суму кредитів урізали до 17 млрд. доларів, а фактично вона становила за період з квітня 1948 по липень 1952 р. 12,2 млрд. доларів. Більше 2/3 цієї суми одержали Велика Британія, Франція, Італія, ФРН. План Маршалла сприяв новим структурним змінам західноєвропейської економіки і посиленню інтеграційних процесів його учасниками. 30 грудня 1951 р. план Маршалла офіційно припинив свою дію. Він був замінений законом «Про взаємне забезпечення безпеки», що передбачав разове надання економічної і військової допомоги.

Радикалізм (від лат. radix – корінь) – політична та ідеологічна течія, яка відстоює необхідність рішучих дій при розв¢язанні існуючих суспільних проблем, що мають привести до глибоких, кардинальних змін у політичних та соціально-економічних відносинах суспільства. В радянській політології в ХХ ст. замість терміну «радикалізм» часто вживався термін «революційність». На початку ХХ ст. найрадикальнішою політичною течією був комунізм, який передбачав рішучий злам існуючих капіталістичних, ринкових суспільних відносин і заміну їх новими суспільними відносинами, заснованими на пануванні державної форми власності в економіці та встановленні всеосяжного, тотального контролю держави над розвитком усіх сфер суспільного життя з метою ліквідації соціальних конфліктів. У 70-х рр. ХХ ст. в Західній Європі спостерігалась активізація радикальних лівоекстремістських організацій, які засобами терору прагнули повалити існуючий суспільний лад. Найвідомішими з них були: «Фракція Червоної армії» в ФРН і «Червоні бригади» в Італії. Але на початку 90-х рр. ХХ с. Майже всі ці організації припинили свою діяльність. Нині в країнах Європи радикалізм поширений значно менше, а більший вплив має реформізм, який передбачає поступову, еволюційну трансформацію всіх сфер суспільних відносин з метою забезпечення стабільності в розвитку держав.

Соціальне ринкове господарство – мета програми економічних реформ 1948-1956 рр., яку розробив німецький економіст, міністр економіки уряду К.Аденауера в ФРН Людвіг Ерхард. Основними принципами теорії «соціального ринкового господарства» є: 1) держава встановлює норми і правила, за якими діє ринкове господарство; 2) держава підтримує вільну конкуренцію; 3) не втручається безпосередньо в регулювання господарських процесів, щоб не порушити ринкових законів; 4) робиться ставка на дрібний і середній бізнес; 5) поєднується особиста ініціатива підприємців з елементами державного регулювання; 6) проводиться зниження податків, що стимулює виробників; 7) проводиться політика протекціонізму (захисту свого товаровиробника); 8) спеціальна підтримка, пільги передовим та експортним галузям. У цій доктрині на першому місці стоїть не держава, а людина.

Тетчеризм – політика виходу британської економіки з кризи за допомогою втілення неоконсервативної моделі державного регулювання, за іменем прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер (1979-1990 рр.). Запропонована нова економічна програма М.Тетчер базувалася на теорії економічного лібералізму та його сучасної модифікації – монетаризму. Реформи зачепили всі сфери господарського життя країни: було обмежено профспілкові права на проведення страйків; у грошовій і банківській системі вводилась монетаристська концепція, яка передбачала жорстке обмеження грошової суми в обігу; здійснювалися стимулювання розвитку приватного бізнесу та обмеження державного підприємництва; проводилось розширення господарської самостійності та фінансової автономії державних компаній; проведено податкову реформу; вживались антиінфляційні заходи. Досягнуті успіхи «тетчеризму» стосовно умов Великої Британії були свідченням здатності капіталістичної системи трансформуватися і пристосовуватись до нових соціально-економічних умов.

«Третій шлях» - принципи модернізації лейбористської партії, реформування її ідейно-теоретичних засад, політичної стратегії та тактики, викладені Т.Блером в брошурі "Третій шлях: нова політика для нового сторіччя”. Основна ідея "третього шляху” досить проста: якщо перший шлях − це шлях, заснований на принципах індивідуалізму, неолібералізму й тетчеризму, а другий − традиційно орієнтований на одержавлений лейборизм, то "третій шлях” − це рух до справедливого суспільного устрою, базованого на цінностях коммунітаризму. В зовнішньополітичній сфері "третій шлях” являє собою спробу внести новий сенс в інтерпретацію сучасного світу, який бачиться таким, що постав на руїнах традиційної для ХХ ст. боротьби між капіталізмом і соціалізмом. "Третій шлях”, на думку Тоні Блера, ґрунтується на основних цінностях, якими керуються більше століття прогресивні політики: демократії, свободи, справедливості та інтернаціоналізму. "Третій шлях” покликаний сприяти динамічній економіці, заснованій на знаннях, які використовують, щоб примусити ринкове господарство служити інтересам зовнішньої політики, заснованої на міжнародному співробітництві.