Жахливо навіть більше ніж через 70 років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що раптово зник хліб і люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932-й рік. Зараз ми знаємо, що це був не голод, а державний розбій, спрямований на фізичне винищення українських селян, які не хотіли йти в колгоспи. Це був масовий сталінський геноцид, людиноморська війна проти цілого народу, такого працьовитого і цілком безневинного.

То були страшні часи. По всій Україні стояв стогін. Села обезлюділи, а ті, хто залишився живими, втрачали людську подобу, віру, духовність, ставали байдужими до всього. Всі думки цих вкрай виснажених, змарнілих, схожих на привиди, страдників були спрямовані на пошук бодай крихти їжі. Пухли старі та малі, вмирали роди та села. Смерть чигала на шляхах, на полі, в хатах. Здавалося, її кістлява рука вдень і вночі не випускає своєї кривавої коси.

Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся. Земля обертається, як і раніше, а ми ходимо по землі зі своїми тривогами і надіями. Тож давайте сьогодні, хоч і з запізненням, пом’янемо хвилиною мовчання мільйони тих людей, які стали жертвами небаченого в історії українського народу страшного голодомору.

Мільйони людей, які загинули у 1933 році голодною смертю, не могли безслідно розчинитися у часі і просторі. Про них пам’ятають ті, хто вижив, їхні діти та онуки.

Доречними тут будуть слова "Молитви за убієнних голодом” нашої землячки Катерини Мотрич.

Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Прости, народе Божий! Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили. Господи! Страждання, муки й горе мого народу до всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і навіки віків відведи! Амінь.