ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ДО 75-ТИХ РОКОВИН ВІД ПОЧАТКУ ВИВЕЗЕННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ НА ПРИМУСОВІ РОБОТИ В НІМЕЧЧИНУ

Із часів використання рабської праці примусові роботи в Німеччині під час Другої світової війни були наймасовішим застосуванням праці іноземців в економіці окремої держави. Масштабне використання робітників із України розпочалося 1942 року і тривало до 1945-го. 18 січня 1942 року із Харкова до Кельна вирушив перший ешелон із 1117 робітниками. Із Києва перші робітники виїхали 22 січня (1 500 осіб).

Перші українці опинилися на примусових роботах в Австрії влітку 1939 року, походили з окупованого угорськими військами Закарпаття. У вересні 1939 року галичани – полонені військовослужбовці польської армії потрапили на роботи до Рейху. Добровольці – цивільні робітники з дистрикту Галичина – почали виїжджати влітку 1941 року.

Використання праці цивільних із території окупованого СРСР від початку війни не планувалося через расові упередження та задля державної безпеки Третього Рейху. Невдача теорії “блискавичної війни” змусила нацистське керівництво переглянути ставлення до залучення жителів підрадянських територій.

Масштабне використання робітників із України розпочалося 1942 року і тривало до 1945-го. 18 січня 1942 року із Харкова до Кельна вирушив перший ешелон із 1117 робітниками. Із Києва перші робітники виїхали 22 січня (1 500 осіб).

Потік добровольців не задовольняв потребу в робочій силі, що зростала. Наприкінці березня 1942 року запроваджено посаду генерального уповноваженого з працевикористання. Її обійняв гауляйтер Тюрингії Фріц Заукель. Він призначив чотири кампанії з постачання Рейху цивільними робітниками з Європи. Більшість із них була примусово вивезена з окупованих територій СРСР. Приблизно на середину квітня 1942 року припадає завершення добровільного виїзду в Німеччину. Дослідник Павло Полян говорить: “Ті, хто поїхав до Німеччини раніше цього терміну, можливо, й зробили це більш-менш добровільно: їх грубо обдурили, але принаймні не шантажували та їм не погрожували. Ті ж, хто потрапив до Німеччини пізніше, включно з можливими добровольцями, вербувалися примусово, їхньою особистою думкою та волею вже перестали цікавитися”. Весною 1942 року нацисти почали проводити масові облави серед місцевого населення, залучаючи до цих акцій поліцію та солдатів Вермахту.

Примусові роботи

Праця іноземних робітників у Німеччині використовувалася у видобувній та обробній промисловості, транспорті й будівництві, сільському та домашньому господарстві.

Приписи щодо поводження з примусовими робітниками були дуже суворими. Так, спеціальною комісією РСХА (керівний орган політичної розвідки і поліції безпеки Третього Рейху) були підготовлені та 20 лютого 1942 року підписані Генріхом Гіммлером “Загальні положення щодо вербування та використання робочої сили зі Сходу”. У документі впроваджувався термін “остарбайтер” – східний робітник. Один із чиновників РСХА Бернхард Баатц запропонував розпізнавальний знак для них, зокрема для вихідців із тієї частини України, яка за окупації потрапила до адміністративно-територіального утворення Рейхскомісаріат Україна. Вони змушені були носити на грудях спеціальну нашивку у вигляді прямокутника з літерами “OST” на блакитному тлі. Вихідці з Галичини, до прикладу, мали інший правовий статус і не носили такої нашивки. За цими ж приписами остарбайтерів потрібно було транспортувати в закритих вагонах, а працювати вони мали в закритих бригадах, окремо від німецьких й інших іноземних робітників, мешкати – в бараках, які розташовувались у таборах, обнесених колючим дротом.

Остарбайтерам видавали кошти, які становили половину чи третину зарплатні німця, із яких вираховувалися кошти за утримання. Норми харчування остарбайтерів були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині. За провини передбачалися суворі штрафні санкції: від тілесних покарань до відправлення у штрафний чи концентраційний табір. Статеві стосунки з німцями каралися повішанням, з іншими іноземцями – ув’язненням у концтаборі.

Утримання й правовий статус остарбайтерів визначався також іншими приписами й документами, які могли дещо пом’якшувати становище. Приміром, наприкінці 1942 року постало питання постачання примусових працівників одягом і взуттям. Це було нагальною потребою, адже більшість із них потрапляли на роботи зібраними нашвидкуруч або пійманими під час облав – “у чому були”. Тільки 1943-го з’явився наказ, у якому йшлося про забезпечення, а згодом – виготовлення одягу для остарбайтерів, за який відраховувалися кошти із зарплатні. Тоді ж остарбайтерам дозволили й переписуватися з ріднею. Листування проходило сувору цензуру. Однак примусовим робітникам часто вдавалося обминати її. Завдяки листам серед жителів окупованої України поширювалася правдива інформація про умови примусової роботи в Третьому Рейху.

Наприкінці 1943 року остарбайтери отримали змогу виходити за межі табору з відома керівництва. В життя ці зміни були впроваджені 1944 року, а зумовили їх  виключно воєнні потреби.

У грудні 1944-го можновладці Рейху зрівняли статус остарбайтерів зі статусом примусових робітників із інших країн. Проте ці приписи переважно лишилися тільки на папері, оскільки не встигли надійти “на місця” або ігнорувалися.

Перебуваючи на примусових роботах, остарбайтери виснажливо працювали, голодували, часто хворіли. Порівняно з іншими іноземними робітниками вони найбільше травмувалися, помирали від інфекційних хвороб і виснаження. Умови в таборах були досить різними та залежали від керівництва підприємства й табору. Здебільшого останні майже не цікавилися життям і побутом остарбайтерів, які нерідко працювали до 18 годин на добу. Найтяжче було на державному виробництві, тим часом у сільському господарстві робітникам було простіше здобути їжу.

Після війни

У 1945 році більшість остарбайтерів потрапили до таборів для переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з угодами, підписаними на Кримській та Потсдамській конференціях, репатріація (повернення) до СРСР була обов’язковою для громадян, які там проживали до 1939 року. Більшість колишніх остарбайтерів-репатріантів проходила перевірку й фільтрацію у таборах і збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони та фільтраційних пунктах НКВС. Після цього 58% отримали змогу повернутися до попереднього місця проживання, 19% чоловіків мобілізували до армії, 14% – до трудових батальйонів, 6,5% – арештовано, 2% – працювали в збірних таборах. Ті ж, хто повернувся додому, проходили чергову перевірку, на них заводилися фільтраційні справи.

Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі у 1946 році визнав примусову працю іноземців, яку використовували в нацистській Німеччині, злочином проти людяності та порушенням норм міжнародного права. У кінці 1980-х років розпочалися переговори між Західною Німеччиною і СРСР про виплату гуманітарної допомоги колишнім примусовим робітникам у Рейху, яку почали надавати вже в період незалежності.

Мовою чисел

13,5 млн. іноземних робітників працювали на примусових роботах на території Німеччини та окупованих нею країн під час Другої світової війни: військовополонені, в’язні концтаборів, цивільні особи.

Чотири “хвилі” вивезення примусових робітників організували нацисти  упродовж Другої світової війни:

– квітень – вересень 1942 року;

– вересень 1942 року – січень 1943 року;

– 1943 рік;

– 1944 рік.

8,4 млн. цивільних громадян походили з країн Західної і Східної Європи. Із них станом на 30 вересня 1944 року до 3 млн. були вивезені з території СРСР. Із них, за оцінками дослідників, –  1,7–2,4 млн. осіб – українці.

За статево-віковими характеристиками серед остарбайтерів було найбільше жінок (51%) та неповнолітніх (близько 41% серед чоловіків і 60% серед жінок).

1210 осіб на місяць – середньомісячна смертність серед остарбайтерів у 1943 році.

Близько 100 тисяч остарбайтерів померло за час перебування на роботах у Німеччині.

Джерело доступу: http://www.memory.gov.ua/methodicmaterial/informatsiini-materiali-do-75-tikh-rokovin-vid-pochatku-vivezennya-naselennya-ukrai